До дня народження Степана Павленка

Весна – пора поезії і розквіту. Мабуть, не дивно, що саме в цю прекрасну пору далекого 1949 року народився вчитель і письменник Степан Павленко, іменем якого названо нині Науково-педагогічний центр художньо-педагогічної творчості при факультеті української філології УДПУ.

ФУФ УДПУ

З цієї нагоди працівниками Центру, а саме – викладачами кафедри української літератури, українознавства та методики їх навчання, колишніми ученицями Степана Онисимовича Наталею Іванівною Зарудняк та Мариною Степанівною Павленко, – було проведено ряд відповідних лекцій, бесід і поетичних хвилинок. Адже який би твір не вивчали студенти за програмою, яка б ситуація не була в суспільстві, у різножанровій книжці Степана Павленка «Вічність така коротка» та його численних науково-методичних статтях завжди можна знайти рядки, які так чітко відповідають «злобі дня», начеб написані щойно, зумисне до того чи іншого моменту.

ФУФ УДПУ

Наприклад, хіба не актуальним є його жартівливий мікромонолог (жанр, витворений самим автором!), який проголошують

«Тимчасові труднощі»: «Нічого вічного нема поміж людьми? А – ми?!!» Чи ж не про сьогоднішні потребу й невміння економити енергоресурси на шляху до Європи мовить у своєму мікромонолозі електролампочка: «Удень, мов ясне сонечко, горю в під’їзді я. Бо всім і я до лампочки, якщо я – нічия»?..

ФУФ УДПУ

Зворушують і серйозні тексти Степана Павленка. Зокрема, новелки з його циклу «Педрада на перерві». “У цих записах буденні турботи не показової школи, а рядової, не показового вчителя, а рядового, чий шкільний патріотизм, кажучи словами Франка, аж ніяк «не празнична одежина, а труд важкий, кровава в серці рана»”, – пояснює сам автор.

Диптих «Педрада на перерві» та «Слово на долоні» – не просто такий собі “порадник-розрадник”. Ці прозові етюди – своєрідний золотий запас. Не лише – для вчителя-словесника. І не лише – для сільського вчителя. І не лише – для вчителя взагалі. І не лише – для того, хто з освітою пов’язаний чи хто в школі навчався, навчається чи навчатиметься. Ці етюди, побудовані часто на доволі рідкісній для вчителя самоіронії («Оса», «Давній рейд», «Індивідуальна бесіда») і самокритиці («В автобусі», «Іванкова усмішка», «А ви читали?»), на легкому гуморі («Скільки тої роботи…», «Лялька», «Двері»), й, окрім естетичної цінності, крім художньої своєї відшліфованості, покликані нагадати нам усім, що таке Культура, що таке Аристократизм Духу – поняття, за останні віки геть вичахлі в нашому забудькуватому народові.

..Уже більше десяти років Степана Павленка немає поруч з нами. Але він – є, він – живий. І промовляє до нас вустами своїх учнів, шанувальників та послідовників.