Учасники літоб’єднання доєднались до «пострілів слів»

Що важать слова? Чого варті хай і найкрасивіші метафори, коли цвіт нації гине під кулями, захищаючи Україну?..

Чи маєш ти право кричати «Героям слава!», якщо вони, герої – ТАМ, на передовій. А ти тут, у тихому мирному місті, в теплій аудиторії?..

Важко відповісти однозначно…

ФУФ УДПУ

…Але вже те, що презентація цієї книжки, яка нещодавно відбулася в стінах педуніверситету, зібрала людей під одним дахом і змусила замислитися, згадати, заплакати…

…Уже навіть те – важливо.

Плюс вона об’єднала всіх не тільки у прямому значенні, але й у переносному: автори збірки «Постріли слів», упорядкованої нашою випускницею, теж учасницею літоб’єднання Софією Кримовською та її чоловіком Юрієм Кисельовим і виданої за підтримки міськради, – такі різні!..

Учасники університетського літературного об’єднання імені Миколи Бажана теж долучилися до антології про Майдан і війну зі своїми текстами. Жвава Тетяна, Лущевська Оксана, Середа Анна, Павленко Марина, Шаболдов Олександр, Шутко Сніжана, Яременко Вячеслав…

…Важко щось казати, бо що слова?..

А втім, усе ж наважимося запропонувати увазі читача одне з оповідань, уміщене в книзі. Від учасника літоб’єднання, студента природничо-географічного факультету Вячеслава Яременка. Може, воно нагадає нам, що ми в будь-якому разі не маємо права залишатися байдужими?..

ФУФ УДПУ

Вячеслав Яременко

Він прийшов за мною

Офісний день проходив за давно обридлим сценарієм. Щоб якось відволіктись, я поглянув у вікно. Дах сусіднього будинку. Антени, будки, шматки бляхи… А серед них… я обімлів… дівчинка-янгол!!! Красиве створіннячко сиділо на краю даху, щось малювало в записничку і весело метляло білими ніжками. Її золотисте волоссячко, обв’язане блакитною стрічкою, розвівалося на теплому вітрі, а срібно-білі шати звисали з краєчку даху.

Чийсь нудний дзвінок перервав моє споглядання.

Коли знову поглянув у вікно, на даху замість маленької дівчинки сиділа вже… молода красива юнка!.. Теж ангел, вона здавалась ідеальною. Золоте волосся, охоплене небесною стрічкою, прекрасна фігура… А очі… Їхня глибина вражала. Легка дівоча безтурботність поєднувалась із тисячолітньою мудрістю. Наші погляди перетнулись, і невідоме відчуття охопило все тіло. Неначе тепла ковдра загорнула мене повністю. Та я не витримав довго. Погляд янгола був настільки суворим, мудрим та проникливим, що я злякався. Ця дівчина здатна побачити всі мої сокровенні таємниці! Проте янголиця знов заглибилась в свій записник, час від часу поправляючи неслухняні локони.

Мене вдруге відволікли якісь відвідувачі. Я ледве спровадив їх і знову кинувся до вікна. Те, що там побачив, уразило ще більше. До дівчини прямо по краю даху підкрадався великий двохголовий орел. Янгол підняла голову та без страху подивилася прямісінько в його загребущі очі. Губи зарухалися: видно, дівчина щось йому казала. Здається, він її не слухав, бо, підскочивши, раптово дзьобнув її по руках. Обидві його голови зарухались в унісон, клюючи бідного янгола та відриваючи шматки одежі. Кров бризкала з її глибоких ран, проте лице залишалось незворушним. Лиш кінчики вуст неприродно сіпалися від неймовірного болю та сльози відчаю котились по сніжно-білих щоках…

Що я міг зробити? Спробував відволікти хижака, тарабанячи в шибку, але нічого не допомагало. Вступати в боротьбу? Поки збіжу униз, поки видерусь на сусідній дах… Отак, без гідної зброї… До того ж, я ще такий молодий, а орел – такий страшнючий…

Він продовжував клювати свою жертву…

Потелефонувати в міліцію? Але що я скажу? «Двоголовий орел напав на янгола?» Мене сприймуть за божевільного! А я ще такий молодий, мені ще будувати кар’єру…

…Небесна стрічка стала кривавою, золоте волосся і шматки срібно-білих шат розлітались у різні боки…

О, я не міг уже дивитись на це! Адже… Адже всім серцем устиг прикипіти до цього чарівного янгола, до цього золотаво-блакитного волосся, до мудрих і теплих очей… Ось-ось їх виклює гострий орлиний дзьоб… Здавалось, я ще встиг перехопити її останній погляд, і в тому погляді були нотки докору… Але ж я… Я не можу… Я… Я її так люблю, але невже вона не розуміє, що сили – надто нерівні?.. Я сповз на підлогу і почав плакати…

Через якийсь час змусив себе підвести очі й подивитися на сусідній дах. Мій ангел лежав, розшматований. Ні, це мене, мене пошматовано!!! Я заревів з відчаю та горя.

Хтось знову зайшов до кабінету. Мені було байдуже до всіх відвідувачів світу! Я щойно втратив щось надто дороге!!!

Обернувся і остовпів… Позаду стояв той самий двоголовий орел, що вбив мою сестру-янгола. Як? Але ж… Коли він встиг? Здавалося, був так далеко…

Я намагався відповзти подалі від тієї мерзенної почвари, але орел все ближчав.

Тепер я зрозумів остаточно. Він прийшов за мною!!!

А я ж був ще такий молодий…