Перший курс на презентації книги Володимира Панченка «Кільця на древі»

З приємністю наш факультет приймав видатного українського письменника та критика Володимира Євгеновича Панченка.

ФУФ УДПУЯк стверджує Аліна Ягуфарова, ім’я літературознавця відоме кожному студентові-філологу, адже він є автором багатьох відомих досліджень. «Не кожному випадає можливість поспілкуватися з письменником такого рівня безпосередньо», – пишається першокурсниця.

Перед студентами постав простий та скромно вдягнений чоловік з охайною зачіскою. М’які риси обличчя, лагідні очі, мудрість, що припорошила сивиною волосся, приковували до себе увагу.

ФУФ УДПУВолодимир Євгенович розповідав захоплено, час від часу жартував та усміхався, адже темою розмови були видатні українці.

Л. В. Козинський завбачливо підготував презентацію про В. Є. Панченка («Від дитячих років до професорства»). Шанований гість вирішив провести лекцію саме в УДПУ, бо сам родом із села Любашівка Кіровоградської області. «Умань для мене завжди була «зустріччю з цивілізацією». У моєму щоденнику збереглися записи про той день, коли я вперше побачив Софіївський парк. З того часу став закоханим у леді Потоцьку, хоча і знаю про всі її авантюри…», – зізнавався літературознавець. «Такі слова змушують і нас пройнятись особливою любов’ю до цього міста, навіть якщо воно стало рідним зовсім недавно», – стверджує першокурсниця.

Володимир Євгенович згадував про відкриття для себе «Гайдамаків» Шевченка, творів Бажана, знайомство зі спогадами Сергія Єфремова, в яких великий розділ присвячено Умані. Для України це місто завжди, на думку літературознавця, залишиться осередком культури.

Лекція розпочалася з «драмища» «Руфін і Прісцілла» Лесі Українки. У листах авторка часто згадувала цей свій твір і писала: « Я б не хотіла померти, не дописавши свого Руфіна». Прикметно, що Леся Українка часто бере за основу своїх творів «чужу» історію: шотландську, ізраїльську, частіше – історію християнства. Драма «Руфін і Прісцілла» не виняток. Це одна з перших антиутопій. На жаль, радянська влада накладала табу на християнську тематику, тому після цензури виходила вже «покалічена драма». Тільки в 2011 році геніальний твір Лесі Українки вийшов окремою книжкою у видавництві «Либідь» (подарункове видання з ілюстраціями Сергія Якутовича).

«Твори Лесі Українки – це застереження, передбачення, візії майбутнього, адже поетка мала «касандрівський дар» – здатність до трагічного пророкування», – розповідав Володимир Панченко. Його завжди цікавили алюзії, другий план, натяки. «Карфагеном» у Лесиній творчості називається «неволя», ключовий наскрізний концепт – тюрма. З одного боку, наша країна – це «рідна неволя», тюрма, з іншого, – національна неволя, третій аспект – внутрішнє рабство, тюремна камера у власній душі…»

Крім громадянських мотивів, твір «Руфін і Прісцілла» цікавий любовною драмою. Любов головних героїв «руйнується вірою».

Друга постать, про яку йшла мова, – не менш цікава та загадкова – Микола Хвильовий. Володимир Євгенович розповідав про опрацювання досьє на письменника «Вальдшнеп». «Коли я пишу книжку, то намагаюся максимально об’їздити місця, про які пишу, – зазначає літературознавець, – я проїхав рідними місцями Миколи Хвильового. У селі Олександрівка натрапив на слід учительки, що знайома з донькою Хвильового. Я не міг повірити своєму щастю: Ніна Іванівна дала номер доньки Миколи Григоровича – Іраїди Дмитрівни Кривич!»

Володимир Євгенович подзвонив до неї, домовився про зустріч і з її дозволу записав їхню розмову:

  • Ви колись бачили батька?
  • Бачила. Тільки на похоронах. (Мати повністю ізолювала доньку від нього…)

Іраїда Дмитрівна розповіла історію «Про біле піаніно». Маленькою дівчинкою вона навчалася грі на фортепіано, а батько, Микола Хвильовий, не маючи можливості спілкуватися з донькою, спостерігав здалеку за тим, як вона розвивалася. Одного дня, коли матері не було вдома, маленька Іраїда побачила, як до їхнього будинку під’їхала вантажівка, чоловіки почали вивантажувати величезне «біле піаніно» та нести до будинку. З’явилась мати дівчинки, яка відразу зрозуміла, від кого такий дорогий подарунок, і відправила інструмент назад.

Постать М. Хвильового суперечлива і знакова завдяки внутрішньому дуалізму: з одного боку – загірна комуна, з іншого – українське майбутнє. Як виявилося, співіснування цих двох речей неможливе…

І третя постать – Микола Зеров.

Про нього дослідник розповів небагато через брак часу. Лише зазначив, що дискусія 25-28 рр. – це, насамперед, дискусія Зерова. Шлях України – це шлях Зерова. А ще Володимир Панченко наголошував, що неокласики – це не «інтелектуальний холод», а це гра і лукавство у творчості.

Наприкінці лекції у всіх слухачів була можливість поставити літературознавцеві свої запитання. Цією можливістю скористалася кандидат історичних наук, доцент Рогожа Марія Миколаївна, що запитала про ставлення Володимира Панченка до Володимира Винниченка саме як до «людини», а не літератора чи політика. В. Панченко відповів короткою і геніальною фразою: «Винниченко до біса талановитий, але до біса кручений».

Козинський Леонід Володимирович поцікавився, як на Володимира Євгеновича вплинули відкриття нових фактів з історії української літератури. На що літературознавець-філософ відповів: «Людина на початку життя і наприкінці – це різні люди. Я згадую себе в дитинстві і думаю: я того хлопчика знаю, але я не певен, що це я. Стрижень у людини залишається, але дуже багато чого змінюється, а іноді не залишається і стрижня».

Не позбавила себе задоволення поспілкуватися з гостем і першокурсниця Аліна Ягуфарова: « У сьогоднішній лекції Ви згадували слова Лесі Українки: « Я не можу померти, не написавши свого «Руфіна». Що ви не можете дозволити собі не донести до слухача, читача за життя?» Літературознавець відразу запевнив студентку, що вмирати ще не збирається, а потім, уже серйозно, відповів: « Якщо скачеш на кількох конях, то завжди ризикуєш опинитися між ними. Я протягом усього свого життя мав безліч справ та захоплень. А щодо планів, то хочу дописати книгу про Миколу Зерова. Також є задум створити серію мініатюр, так звану « книгу пазлів». Якщо скласти пазли разом – вийде люба серцю Україна».

На завершення зустрічі Володимир Євгенович подарував кафедрі української літератури, українознавства та методик їх навчання свою книгу «Кільця на древі», а для студентів приготував приємний сюрприз – поетичну збірку «Так ніхто не кохав», яка Аліні Ягуфаровій дісталася ще й з автографом (і не тільки їй).

На думку першокурсників, кожен із присутніх отримав тільки позитивні враження, дізнався багато нового. Студенти вдячні Володимирові Панченку за те, що завітав на факультет української філології і сподіваються неодноразово ще побачити його в УДПУ.